Помер останній Президент УНР у екзилі (вигнанні), голова проводу ОУН Микола Плав'юк

10 березня 2012 року в місті Гамільтон (Канада) на 87 році життя упокоївся в Бозі останній Президент УНР у екзилі (вигнанні), Голова Проводу Українських Націоналістів, Голова Правління Фундації імені О.Ольжича у Києві, Микола Плав’юк.

Покійний народився 05.06.1925 в селі Русові на Покутті, вчився у Снятинській школі, де розпочав свою громадсько-політичну діяльність, увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН. Під час Другої світової війни брав участь у підпільній роботі, перебував у складі 2 Української дивізії УНА, 1946 року закінчив середню школу в таборі переміщених осіб, Мюнхенський університет (1949). Член Центрального союзу українських студентів (ЦЕСУС), «Пласту» та інших українських громадських організацій.

Емігрувавши 1949 року до Канади, певний час працює робітником. Згодом закінчив Монреальський університет Конкордія (1954), після закінчення розпочинає свою професійну кар’єру в компанії «Ессекс Пекерс», яку завершив на посаді президента цієї компанії.

Активіст громадсько-політичного життя Канади, з 1949 р. член Українського Національного Об’єднання Канади (УНО), згодом член президії, заступник Голови та Голова УНО Канади (1956—1966).

Одночасно М.Плав’юк займає керівне становище в ОУН як член Проводу Українських Націоналістів (1964) та голова Координаційної ради Ідеологічно Споріднених Націоналістичнихрганізацій (1964—1970). З 1979 року Миколу Плав’юка було обрано Головою Проводу Українських Націоналістів на еміграції, а з 1992 р. і в Україні.

Був членом підготовчого комітету Першого Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) (1967), на якому його обрано Генеральним Секретарем СКВУ. Активна діяльність на цій посаді була поцінована громадськістю і на II Конгресі СКВУ М.Плав’юка обирають віце-президентом СКВУ (1973-78), а на III Конгресі СКВУ — Президентом СКВУ (1978-80).

1988 року на сесії Держаного Центру (ДЦ) УНР, легітимного продовжувача національного уряду з часів Української Народної Республіки, Миколу Плав’юка обрано віце-президентом УНР в екзилі. Того самого року в грудні, після смерті Президента УНР Миколи Лівицького, М.Плав"юк стає п’ятим і останнім Президентом УНР на вигнанні.

За ініціативою М.Плав’юк нарада УНРади і Уряду УНР восени 1991 р. прийняла рішення про скликання надзвичайної Сесії УНРади 10-го скликання, яка відбулася 14-15 березня 1992 р. На ній було вирішено припинити діяльність еміграційних інституцій УНР, визначено зміст та форму історичного акту передачі повноважень ДЦ УНР та Уряду УНР владі незалежної України.

У серпні 1992 р. М. Плав’юк на чолі делегації ДЦ УНР взяв участь в урочистому засіданні Верховної Ради України в Києві, де передав Грамоту ДЦ УНР Президентові України Леонідові Кравчуку із взаємоузгодженим формулюваннями про те, що республіка Україна, яка проголошена незалежною 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

У травні 1993 року в Києві (Ірпінь) проведено ХІІ Великий Збір Українських Націоналістів (перший легальний в Україні), М.Плав’юка поновно обрано Головою ОУН.

За заслуги перед Батьківщиною указом президента України Л.Кравчука М.Плав’юку надано українське громадянство (1993), він нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1996), орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеня (2002), І ступеня (2007).

М.Плав’юк один із засновників (1992) і Голова Правління Фундації імені О.Ольжича у Києві. Автор великої кількість статей та матеріалів з політології, актуальних питань політики України, української діаспори в українській та англомовній пресі.

Після здобуття Україною незалежності Микола Плав’юк сумлінно працював на розбудову нашої держави.